Dziś: piątek,
21 września 2018 roku.
Przegląd do nr 576 – wrzesień 2018 r.
Historia
Масові розстріли НКВС польських військовополонених навесні 1940 у Києві


BYKOWNIA. Odkopane szczątki polskiego oficera.  Zdjęcie roku konkursu Grand Press Photo Fot. Maksymilian Rigamonti. 2011.

Вторгнення Червоної  армії 17 вересня 1939 року на територію Польської держави, не тільки відкрило шлях  II-й Світовій війни, але й зробило СРСР, упродовж двох наступних років союзником найкривавішого в історії людства   гітлерівського режиму. Внаслідок таємної змови А. Гітлера зі Й. Сталіним  23 серпня 1939 року підписано  так званий Пакт Молотова-Ріббентропа, а 1 вересня 1939 року нацистський Вермахт розпочав повномасштабну військову операцію "Вайс" метою якої, була ліквідація польської держави та її окупація в межах встановлених таємним протоколом до Пакту.  Вже 22 вересня 1939 року, у Брест–Литовську, на "честь" роздирання незалежної Польської держави двома тоталітарними державами, пройшов перший  спільний парад частин Червоної армії та Вермахту.

На 3 день після початку гітлерівської агресії проти суверенної Польської держави, Англія та Франція виконуючи свої договірні зобов´язання перед Польщею оголосили війну нацистській Германії.  Й. Сталін мав у своєму розпорядженні більш ніж два тижні, щоб відмовитись від військового  вторгнення до Польщі, але свідомо вдерся на  польську землю 17 вересня 1939 року,  де факто виступивши проти Англії та Франції, тим самим перетворивши військовий конфлікт в Європі у світову війну. Натомість, світовій громадськості та українському народу, радянською пропагандою  антипольська змова Сталіна з Гітлером була піднесена, як вирішення проблеми західноукраїнських земель. Ціна такої "медвежої послуги" Сталіна  для українців, білорусів, поляків, євреїв проживавших на захоплених територіях, виявилась занадто високою.   Галичина безповоротно втратила 10 відсотків населення, які були ув’язнені, замордовані або депортовані до віддалених районів СРСР. Одразу після  вторгнення Червоної армії до Польщі, населення  окупованих Східних Кресів (Західної України та Західної Білорусії) зазнало насильницької совєтизації, результатом якої стали 1млн. 700 тис. репресованих. Радянський диктатор на досягнутому не зупинився  і  22 вересня 1939 року виставив на торги перед А. Гітлером польські території між Віслою та Бугом. За них він зажадав  Литву. А. Гітлер вимушений був погодитись з такою пропозицією заради збереження стосунків з Й. Сталіним, і нова лінія розмежування територій, а з нею і кінцеве розділення Польщі зафіксували у наступному договорі від 28 вересня 1939 року про дружбу і кордони між СРСР та нацистською Германію. У  відповідності до таємного протоколу до цього договору, західні кордони СРСР на українській ділянці були пересунуті від річки Збруч на річку Сян, а Західну Україну  включили до складу СРСР.   Також, у таємному протоколі  було зафіксовано, що до Радянського Союзу відійшло 200 тис. кв. км. території Східних Кресів, на яких проживали на час підписання договору  7 млн. українців, 3 млн. білорусів, 1 млн. поляків та 1 млн. євреїв.  Щоб приховати агресію перед світовою спільнотою, Й. Сталін перевернув все з ніг на голову, звинувативши у розв’язанні війни з Германію, Англію з Францією.

В результаті вторгнення  Червоної армії на територію Східних Кресів,    польських офіцерів, представників польської влади та інтелігенції ув`язнили до тюрем НКВС по  території УРСР та СРСР.  Відповідний оперативний наказ НКВС СРСР  № 001064 був підписаний наркомом внутрішніх справ СРСР Л. Берія ще напередодні вторгнення у Польщу 8 вересня 1939 року.   Наказ чітко передбачав, масові арешти "найбільш реакційних" польських землевласників, капіталістів, польських поміщиків, представників польських та українських політичних угрупувань, а також офіцерів дійсної служби і запасу на захопленій території Східних Кресів. Відомі російські дослідники репресивної діяльності органів НКВС в міжвоєнний період в СРСР О. Горланов та А. Рогинський (НДПЦ "Меморіал") у дослідженні присвяченому арештам поляків у Західних областях Білорусії та України в 1939 -1941 роках, вивчили архівні документи НКВС СРСР, зокрема динаміку арештів, переміщень арештованих та їх справ з цих областей у інші області СРСР після вторгнення Червоної армії 17 вересня 1939 року до східних земель Польщі, дійшли важливого висновку. Виявилось, що у статистичній звітності НКВС СРСР  було прийнято у графах "прибуло з інших органів" та "передано в інші органи" не розміщувати дані про заарештованих і переданих з одного репресивного органу до іншого у межах одного краю, області, республіки. У даному випадку, Західна Україна та Західна Білорусія показувались у статистичній звітності у якості окремих самостійних одиниць, що означало, якщо заарештований передавався з УНКВС однієї області Західної України до УНКВС іншої, у загальносоюзній відомості, в графі "переданих" він не показувався. Навпаки, коли заарештований передавався до будь-якого обласного управління НКВС Західної України за її межами, у тому числі з УНКВС "старих" областей України, наприклад з Києва, Дніпропетровська або інших, то він фіксувався в таблиці, як "переданий з інших органів".

 Арешти поляків здійснювали також Особливі відділи (ОВ) Головного управління державної безпеки (ГУДБ) НКВС СРСР Київського та Білоруського (з 1940 року – Західного) особливих військових округів (КОВО, БОВО). Статистичні дані про їх діяльність  історики з «НДПЦ Меморіал» отримали не з загальносоюзних відомостей, а з спеціальних відомостей цих Особливих відділів. Але складати ці кількісні показники з числом арештів, проведених обласними управліннями НКВС, вони не стали, так як ці два Особливих відділи "обслуговували" територію значно більшу ніж Західна Україна та Західна Білорусія і виділити з кількісних  показників їх діяльності, кількість заарештованих, що мають виключне відношення до бувших польських земель, на підставі доступних їм тоді джерел було неможливо.


Рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року про розстріл польських військовополонених

Тому, зі своїх  розрахунків вони відділили відомості про роботу Особливих відділів  НКВС від відомостей по обласним управлінням НКВС. Повернутися до графи "переданий з інших органів" в 1940 році, їх змусили кількісні показники  заарештованих саме "переданих з інших органів". Річ у тім, що  станом на  першу половину 1940 року з управлінь НКВС Західної України та Західної Білорусії було передано 34 328 заарештованих. За той самий період, по всьому Радянському Союзу було передано всіма  каральними органами 43 565 заарештованих, що є нонсенсом. Цей нонсенс можна пояснити тільки тим, що радянські каральні органи просто не встигали документально оформити величезну кількість заарештованих, не кажучи про відкриття справ та проведення "слідства" по ним, тому і розподіляли значну їх кількість  для проведення слідства та засудження по старих областях УРСР, БРСР.  Цьому є ґрунтовне підтвердження і не одне. По-перше, до  "НДПЦ Меморіал" часто звертались багато польських громадян з заявами про допомогу у пошуках документів, які підтверджували б факт їх арешту у зв’язку з тим, що органи НКВС заарештовували їх на Волині, а засуджували в Одесі, або їх заарештовували у Бресті, а засуджували в Мінську. По-друге, інше непряме підтвердження передачі заарештованих поляків до управлінь НКВС ″старих областей″  зафіксовано у статистичних відомостях НКВС за 1940 рік, у яких відображено, що до управлінь НКВС УРСР ″старих областей″ передано з ″інших органів″ 17 274 в’язня, а до управлінь НКВС БРСР 1879 в’язнів. З цього виходить, що ці в’язні були передані саме з управлінь НКВС Західних областей України та Білорусії.

Велика кількість польських військовополонених захоплених Червоною армією та НКВС восени 1939 року, а головне їх патріотичне ставлення до своєї Батьківщини, неприйняття "советізації", власне кажучи стало причиною того, що проблему польських військовополонених керівництво СРСР  вирішило по-сталінськи, тобто диким, безжальним способом, поправши не тільки міжнародні і радянські закони, але загальнолюдські норми. Й. Сталін, разом з К. Ворошиловим,  В. Молотовим,         А. Мікояном,  М. Калініним  та                    Л. Кагановичем   на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б)  від 5 березня 1940 року  № 18П/144, протокол № 13,   п.144 "Питання НКВС СРСР", ухвалили рішення, щодо проведення каральної акції проти військовополонених польських громадян. Цим рішенням  засудили до розстрілу 25700 польських офіцерів, прикордонників, поліцейських, поміщиків та інших польських громадян, з них 11 000 ув’язнених, які знаходились у тюрмах на території Східних Кресів.

Безпосереднім стартом  початку масового розстрілу полонених поляків зі Східних Кресів  став Наказ НКВС СРСР № 00350 за підписом наркома Л. Берії від 22 березня 1940 року ″Про розвантаження тюрем НКВС УРСР і БРСР″. Фактично, назва цього наказу  приховувала його справжню мету, оскільки  не містила ніякої інформації щодо репресій проти польських військових.  А от із змісту наказу як раз і виходило, що  його метою було зосередження в’язнів  засуджених до розстрілу, в тюрмах Києва, Харкова, Херсону та Мінська, а в’язнів,  які до того перебували  у тюрмах вказаних міст відправили  до таборів ГУЛАГу НКВС СРСР. Згідно п.1, 2 Наказу, переведенню до  тюрем звільнених від попередніх в’язнів підлягали заарештовані польські громадяни  з Львівської, Рівненської, Волинської, Тернопільської, Дрогобичської, Станіславської, Брестської, Віленської, Пінської та Барановичської  областей. Термін переміщення цих ув’язнених встановлювався у 10-ти денний строк. Для надання допомоги НКВС УРСР, перед початком каральної акції, до Києва був спеціально направлений начальник Головного тюремного управління НКВС СРСР капітан держбезпеки П. Зуєв. Необхідну кількість ешелонів для перевезення в’язнів залізничним транспортом та їх своєчасну подачу повинен був забезпечити заступник наркома внутрішніх справ СРСР В. Чернишов.

У російських архівах колишніх спецслужб СРСР, дослідники з «НДПЦ Меморіал» також знайшли багато транспортних залізничних документів, які підтверджували перевезення польських військовополонених залізницею, витяг одного з цих документів наведено нижче: ″Цілком таємно. Заступнику народного комісара внутрішніх справ СРСР комісару державної безпеки  III рангу тов. Меркулову. Відомість про рух тюремних вагонів на залізничному транспорті за 4 квітня 1940 р. ″…Вагони за №№ 3006 та 663 у 20г. 30 хв. поїздом №1173 передані на М. Київську залізницю і зі станції Сухиничи о 22 г. 10 хв. Поїздом № 1145 відправлені до Смоленська″. ″Вагони за №№ 684 та 663 о 24 г. поїздом № 1169 здані на М. Київську залізницю. Зі станції Сухиничи до Смоленська будуть відправлені 5/IV о 12 год.  Начальник ГТУ НКВС СРСР комісар державної безпеки III рангу Мільштейн″.  Важливим моментом є  те, що до Києва та Мінська вивозили не тільки офіцерів польської армії, але й представників польської адміністрації, які утримувались в тюрмах інших областей СРСР. Як наприклад, поліцейський Броніслав Пжемша (1901-1940), секретар поліцейської дільниці. Після арешту 19 лютого 1940 року, його етапували до Чернігівської в´язниці НКВС за клопотанням заступника наркому НКВС УРСР   М. Горлинського.   Тюремна справа Б. Пжемша № 12060, 20 березня 1940 року була направлена до слідчої частини НКВС УРСР, що  означало тільки одне – розстріл. Прізвище Б. Пжемша є в українському списку розстріляних за приписом 057/2, п.23. Українським історикам вдалось знайти у архіві СБУ дуже важливі документи, що практично підтверджують вищенаведені дослідження своїх російських колег.  Мова йде про український катинський  список.


Лук´янівська в´язниця УМУ НКВС СРСР у м. Києві в якій розстрілювали польських військовополонених навесні 1940 року

Український катинський список – список  тюремних справ в´язнів тюрем Західної України та Західної Білорусії, які були направлені до   1-го спецвідділу НКВС СРСР разом із супроводжувальним листом за підписом начальника 1-го спецвідділу НКВС УРСР старшого лейтенанта держбезпеки Цвєтухіна  від 25 листопада 1940 року.  У 1994 році, в архіві СБУ українськими істориками виявлено список НКВС УРСР складений з 3435 осіб – польських громадян  розстріляних навесні 1940 року, згідно Постанови політбюро ЦКВКП(б) від 5 березня 1940 року.  Цією ж Постановою Політбюро (п.2) також передбачалось розстріляти  11 000 польських військовополонених заарештованих у Західній Україні та Західній Білорусії під час вторгнення Червоної армії. Це чітко видно з одноманітної нумерації приписів на відправлення у розпорядження обласних управлінь НКВС, (що означало розстріл), у тому числі і вище згаданих в’язнів тюрем. Якщо польських військових з Козельського, Осташківського і Старобільського таборів для військовополонених (таємно розстріляних та похованих у Катинському лісі, Калініні поблизу села Мєдноє, Куропатах неподалік Мінська) відправляли за номерами приписів 01-040, 044-046, 050-054, 058, 059 та 062, то в українському списку (розстріляні та таємно поховані польські військові та представники польської влади у Харкові, Херсоні та Києві)  номери приписів були 041-043, 055-057, 064-067, 071-072. У тих списках напроти кожного прізвища в’язнів олівцем  записані їх порядкові номери.  Наприклад, напроти імені Йосипа Мацуби стоїть номер 1910, тобто порядковий номер його тюремної справи в українському списку. Масові розстріли польських військовополонених із Східних Кресів у Києві навесні 1940 року відбувались переважно у спецкорпусі Лук’янівської в’язниці.  Після розстрілу,  тіла вантажівками ГАЗ-АА ″полуторка″ накритими брезентом, вночі таємно вивозились на спецділянку НКВС УРСР розташовану у 19,20 кварталах Биківнянського лісу на околиці Києва,  де їх закопували у братських могилах.

Вперше, про похованих польських військовополонених у Биківні, стало відомо місцевим жителям на початку 60-х років, під час масового пограбування масових поховань мародерами. Мародери знаходили особисті речі польського походження, документи, польські гроші у вигляді монет карбованих у 1923-1939 роках, зітліле офіцерське обмундирування з польськими знаками відмінності, та власне золоті протези, обручки, хрестики, медальйони. Ті самі речі за свідченнями свідків,  знаходили під час роботи радянських урядових комісій 1971, 1987, 1989 років у Биківні на місці колишньої спецділянки НКВС.  

Фактично, робота вказаних урядових комісій скеровувалась КДБ, і зводилась до  пошуку та знищення речових доказів того, що у  могилах знаходились рештки громадян Речі Посполитої та українців вбитих НКВС у 1937-1941 роках. Головно це робилось з метою приховування слідів масового розстрілу поляків  у 1940 році  - так звані (″висновки″ комісії М. Бурденко у Катинській справі від 1943 року щодо розстрілу польських офіцерів начебто нацистами), а також у зв’язку з тим, що в той час Польська народна республіка  відігравала провідну роль серед країн Варшавського договору. Випадкове викриття правди про розстріл поляків навесні 1940 року, могло мати катастрофічні наслідки для всього соціалістичного табору.  Тому, ще у 1956 році голова КДБ СРСР Шелепін звернувся з листом до М. Хрущова з проханням дозволити знищення тюремних справ польських військових захоплених Червоною армією у полон восени 1939 року та розстріляних навесні 1940 року за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року. Таким чином, КДБ приховало один із багатьох злочинів сталінського режиму проти польського народу, що давало можливість радянській верхівці у подальшому загравати та маніпулювати поляками.

Наявність рештків  громадян Польщі підтверджував під час роботи вказаних урядових комісій у Биківні, також і  судмедексперт Київського обласного бюро судово–медичної експертизи Ю. Коваленко, який безпосередньо приймав участь у роботі всіх урядових комісій, починаючі з 1971 року. Він стверджував,  що   у  масових похованнях   знаходились  рештки десятків поляків розстріляних у 1940 році. Виявлені під час роботи  артефакти, представляли собою велику кількість фрагментів польського обмундирування тих часів, в тому числі: військові головні убори ″рогатувки″, високі офіцерські чоботи іноземного виробництва, натільна білизна, польські армійські позументи, галуни, ґудзики з польськими орлами, особисті речі, польські гроші тридцятих років карбування, вироби з дорогоцінних металів. Номенклатура знайдених особистих речей під час роботи урядових комісій практично повністю співпадала з найденими речами у 2001, 2006, 2007, березні 2008, а також у 2011 та 2012 роках українсько-польськими археологічними експедиціями, під час проведення  археологічних досліджень на місці колишньої спецділянки НКВС УРСР (нині територія Міжнародного меморіалу жертв тоталітаризму 1937-1941 років Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили»).

Колишній   військовий   прокурор  Київського  військового  округу  та Центрального  регіону  України  А. Амонс  у  книзі   ″Биківнянська трагедія″ відзначав, що у матеріалах проведеної ексгумації 1989 року знаходяться дані про виявлені у двох похованнях не менше ніж 270 останків польських офіцерів та громадян Польщі, які до розстрілу знаходилися у київській в’язниці. Про те саме, йдеться мова в офіційному висновку судової експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз,  де в п. 14 комплексної медико-криміналістичної експертизи наведено: ″Основна масса похованих – радянські громадяни. Але є дані про наявність у похованнях рештків тіл громадян Польщі, в тому числі військовослужбовців″.  Також, існує унікальний документ підписаний тодішнім членом  урядової  комісії  по  Биківні (1989 рік), заступником  Голови  КДБ  УРСР генералом  Г. Ковтуном, від 4 квітня1989 року: ″Для довідки також повідомляємо, що в числі засуджених до ВМП в 1939-1941 році вироки по відношенню до яких приводились до виконання  в     м. Києві, було 1745 агентів німецько-фашистських спец органів… Вказані агенти закидались на територію України в потоку перебіжчиків із суміжних країн, які переходили кордон у масовому порядку під виглядом угорських, румунських та польських громадян. Поховання цієї категорії осіб могло здійснюватись тільки у встановленому для цих цілей місці, тобто в лісовому масиві  району селища Биківня″.  Цілком в дусі попередників з НКВС: прикрили свій злочин агентами нацистських спецслужб  з 1941 року, а полонених польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, жандармів, осадників, працівники тюрем, фабрикантів, перебіжчиків, професорсько-викладацький склад розстріляних у 1940 році, зарахували до нацистських агентів. До  цього документа,  можна додати припущення, що 1745 згаданих у документі ″агентів″, якраз і були частиною польських  громадян з українського катинського списку розстріляних НКВС та таємно похованих у Биківні.


Фрагменти рештків розстріляних у київських в´язницях людей та таємно похованих на території колишньої спецділянки НКВС УРСР у Биківні виявлені під час археологічних розкопок. Українсько-польська археологічна експедиція. Биківня. 2011 рік.

Вперше про масовий розстріл польських військовополонених  у Києві навесні 1940 року, київське товариство ″Меморіал″ імені Василя Стуса та інші українські громадські організації інформували Консульство Польщі в 1989 році. У 1990 році відомий український правозахисник, письменник, співголова київського "Меморіалу" імені Василя Стуса  М. Лисенко,  відвідав Варшаву і передав матеріали про поховання польських військових у Биківні до Прокуратури Польської республіки. Польська газета ″Жиче Варшави″ невдовзі вперше надрукувала великий матеріал про Биківнянську трагедію. Після публікації, до Києва приїздив та оглядав місця масових поховань поляків працівник Прокуратури Польщі Яцек Вільчур. Не зважаючи на мовчання радянських офіційних кіл, польське питання час від часу порушувалось українськими демократичними громадськими організаціями та пресою. Безпосереднім поштовхом для офіційного розслідування обставин знаходження розстріляних польських громадян у Биківнянських похованнях став у 1991 році лист міністра внутрішніх справ Республіки Польщі А. Мільчановського до Служби безпеки України з проханням надати йому інформацію про його батька, колишнього заступника прокурора м. Рівне, заарештованого у 1939 році органами НКВС.     В результаті архівних  пошуків  був знайдений супровідний лист НКВС УРСР та список заарештованих у Західній Україні 3435 осіб, серед яких і ім´я Мільчановського Станіслава Йосифовича 1906 року народження.  Список, підготовлений російською мовою, представляє собою перелік переважно поляків – мешканців  Західної  України,  заарештованих  у вересні-грудні 1939 та початку 1940 року,  відповідно  до  приписів  начальника  1 спецвідділу НКВС СРСР майора держбезпеки Баштакова.  Під грифом ″Цілком таємно″   на   121 аркуші вміщено  список прізвищ, дати народження та стислі довідки на арештованих польських громадян, тюремні справи яких доправили до НКВС СРСР. У супроводжувальному листі є лише два речення: ″Направляю личные тюремные дела, согласно списка  арестованных проходящих по Вашим предписаниям 041, 042, 043 и другим. Приложение: 3435 дел в 5 мешках″.  Всі вказані тюремні  справи 3435 ув’язнених поляків 25 жовтня 1940 року були відправлені з Києва до  НКВС СРСР на адресу: Москва, Лубянська площа, 2.

Для підтвердження знайдених у архівах документів, польськими фахівцями разом з українськими колегами у 2001, 2006, 2007, а також у 2011 та 2012 роках були проведені пошукові археологічні дослідження на території бувшої спецділянки НКВС УРСР у Биківнянському лісі. За ці роки була досконало досліджена ділянка площею у 1,5 гектари. Проведені дослідження  виявили 215 поховань, у тому числі 70  братських могил у яких було знайдено рештки тіл розстріляних військовополонених поляків. Серед рештків розстріляних були знайдені особисті речі осіб, прізвища, яких є наведеному Списку на 3435 осіб. Це Франчішек Пашкель (Пашкель Франц Ігнатійович, 1893 року народження, мешканець села Смордва з під Дубни), заарештований, як агент польської поліції, Юзеф Нагільк (Нагільк Юзеф Карлович, 1899 року народження, сержант, командир прикордонної застави у Скалачі), заарештований, як ″антирадянський елемент″, Франтішек Стшелецький директор загальноосвітньої школи у м. Володимир-Волинському, заарештований 10 жовтня 1939 року, перебував в тюрмі Володимир-Волинська, а в квітні 1940 року був переведений до київської тюрми, Людвіг Дворжак професор карного права львівського Університету імені Яна Казимира, працював одночасно суддею львівського окружного суду, заарештований органами НКВС 7 жовтня 1939 року у Львові, пізніше вивезений у лютому 1940 року до Києва. Також, підтверджував присутність у Лук´янівській тюрьмі         м. Києва польських  офіцерів   та  громадян Польщі      киянин Матвійченко Л.К., який  перебував у Лук´янівській тюрмі в березні 1940 року, його свідчення є в офіційних матеріалах кримінальної справи № 50-0092 по факту виявлення масових поховань людей в 19,20 кварталах Дніпровського лісництва Дарницького лісопаркового господарства поблизу селища Биківня.

Таким чином, багаторічні ґрунтовні дослідження архівних документів діяльності НКВС СРСР, УРСР та БРСР  кінця 1930-х - початку 1940-х років минулого століття російськими, українськими  та польськими істориками,  матеріали кримінальної справи № 50-0092, покази свідків тих подій та опрацювання результатів багаторічних спільних українсько-польських археологічних експедицій в місцях таємного поховання багатьох тисяч українців, поляків та представників близько 40 національностей  на території колишньої  спецділянки НКВС УРСР у 19,20 кварталах Биківнянського лісу, беззаперечно доводять факт масового розстрілу органами НКВС УРСР у Києві  навесні 1940 року польських військовополонених вивезених  зі Східних Кресів.

Валерій Філімоніхін юрист, історик, дослідник історії  політичних репресій в Україні, зокрема міжвоєнного періоду. Учасник українсько-польської археологічної експедиції (2011-2012 років), яка досліджувала масові поховання жертв сталінського режиму 1937-1941 років у Биківні. Учений секретар Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили».

Валерій Філімоніхін (історик, м. Київ)

Передплатити „Dziennik Kijowski” можна протягом року в усіх відділеннях зв’язку України