Зовнішній вигляд Косого капоніру, місце ув’язнення учасників польського національно-визвольного руху 1863 року та австрійських розвідників 1894 року
Серед надзвичайних цікавинок вікопомної столиці сучасної України, безумовно, лишаються оборонні споруди Київської фортеці. Вони розташовані в осерді міста і, як багато інших, більш пізніших пам’яток фортифікаційного містобудування, складають його мальовничий та незабутній ландшафт.
Фортеця, перш за все, будувалася для оборони міста, але зовсім не використовувалася за призначенням, що в свою чергу було обумовлено суспільно-політичною ситуацією в Європі кінця ХІХ століття.
Відомі архітектори і будівничі вкладали своє натхнення і немалу енергію в побудову могутньої і непідступної фортеці, яка привертала увагу спеціалістів фортифікаторів і зацікавлених представників військових розвідок багатьох країн тогочасної Європи, серед яких слід відзначити Великобританію, Францію, Німеччину, Туреччину, Австрію і Польщу. Таємна діяльність однієї із найпотужніших серед них, а саме, австрійської військової розвідки привернула нашу пильну увагу і, ми спробуємо, дізнатися на матеріалах історичних документів та свідчень урядовців Російської імперії про її розмах і успіхи в передвоєнний час.
У 1890 роках австро-угорським урядом у всіх західних і південних губерніях Росії були організовані таємні групи розвідників на випадок оголошення війни Росією Австрії. У ці таємні групи вербувалися громадяни переважно польської національності.
У 1795 році Росія, Австрія і Пруссія здійснили третій розподіл Польщі, після чого вона втратила свою державність. Її територія була поділена між цими трьома країнами. Це, в свою чергу, мало і інші наслідки. Зокрема, тут в праві говорити про активізацію всієї мережі по збору та аналізу інформації про своїх потенційних супротивників.
Розвідницькі групи були створені у Варшаві, Брест-Литовську, Одесі і Києві. Всі вони приймали присягу на вірність австрійському імператору. Кожному члену групи присвоювали номер. У Привіслинському краї і на півдні Росії загальна кількість розвідників налічувала близько 5 тисяч осіб.
На чолі Одеської групи стояв 29 річний офіцер запасу армії, поручик 13 піхотного Білозерського полку – Іван Квятковський. Київською групою керував Владислав Квятковський, який мешкав у Варшаві. На чолі Брестської групи стояв 54 річний Іван Бригер, який мешкав у Бресті й Києві і мав декілька паспортів.
Ще 15 жовтня 1890 року Начальник Київського Жандармського управління доповідав Начальнику Київського Губернського Жандармського Управління: «Почти во всех городах и больших местечках при железной дороге всего юго-западного края проживают австрийские разведчики, собирающие при посредстве других лиц сведения о войсках, о путях сообщения, о крепостях и прочее доставляющие своему начальству».
Австрійські розвідники діяли доволі професійно. Деяким з них вдавалося отримувати гроші від австрійського уряду протягом двох років. Під час вербування розвідників особливу перевагу віддавали військовим писарям, які могли надавати цікаві і важливі повідомлення.
Австрійські піддані - брати Нарциз й Іван Любоємські видавали себе за дезертирів австрійської армії і декілька років перебували в якості секретних агентів на службі у колишнього Начальника Київського військового округу і повідомляли йому неправдиву інформацію про стан австрійської армії.
Скільки таємних агентів поліції стежили протягом чотирьох років за австрійськими шпигунами, наразі невідомо.
У 1892 році за розпорядженням Начальника Київського Губернського Жандармського Управління генерал-лейтенанта Новицького у місті Києві та інших містах почалися арешти. У наказі по корпусу жандармів від 11 лютого 1893 року за №10 генерал-лейтенанту Новицькому за таку діяльність була висловлена особиста подяка. До Києва етапували заарештованих з інших міст. Київським Жандармським Управлінням було проведено дізнання, під час якого керівники військово-розвідницьких груп зізналися у своїх злочинах.
Так керівники військово-розвідницьких груп отримували великі кошти, з яких виплачували певну суму своїм агентам. Перед агентами були поставлені завдання виводити з ладу мости, дороги, підпалювати продовольчі припаси, фуражі, «пускати під укіс» військові поїзди. Шпигуни так добре замаскувалися, що їм вдалося протягом двох років отримувати кошти від австрійського уряду. Також був заарештований міщанин Бик В., який мешкав у місті Києві, завданням якого було підірвати залізничний міст, що проходить через Дніпро. Сума за таку роботу складала не багато, не мало а 25 тис. карбованців.
До суду у Києві було притягнуто 39 чоловік, в числі яких було й дві жінки. Агенти австрійської розвідки спочатку були ув’язнені Лук’янівській в’язниці, де режим утримання був не надто суворим. Арештантам у в’язниці видавали книги і письмове приладдя. Чим скористалися брати Іван та Владислав Квятковські та Центнерський, на аркушах вирваних із книги вони вели переписку між собою. У зв’язку з цим Начальник Київського Губернського Жандармського Управління звернувся до Київського губернатора з проханням про переведення австрійських агентів із Лук’янівської в’язниці до Косого капоніру.
Звернемося до історії. Косий капонір будувався в 1844-1846 роках, як оборонна споруда і входив до складу Госпітального укріплення, яке являється складовою частиною Києво-Печерської фортеці. З 1863 року Косий капонір використовувався як місце перебування ув’язнених. Першими його в’язнями були учасники польсько-національного визвольного руху. Це була військово-політична й слідча в’язниця. В’язні в Косому капонірі утримувалися до винесення їм вироку. Умови для них були набагато суворішими ніж в інших в’язницях. Ця похмура будівля наводила жах на в’язнів ще й тим, що там виносили смертний вирок і в жодному разі втекти звідти було неможливо. Вперше за весь час існування Косого капоніру як в’язниці його в’язнями стали дві жінки – Олександра Домарацька й Софія Іваницька. 5 липня 1894 року в приміщенні військово-фельдшерської школи розпочала свою роботу канцелярія тимчасового військового суду у справі підсудних: «Доморацком, Квятковском и другими в числе 39 лиц, обвиняемых в государственном преступлении». Підсудних охороняв караул офіцерів. Засідання тимчасового військового суду було призначено на 12 годину дня 12 липня. І тут виникла проблема знайти перекладача з польської мови на російську мову, тому що в’язні розмовляли тільки польською мовою. Хотіли взяти перекладача із офіцерів штабу корпусу жандармів, але із офіцерського складу ніхто не володів польською мовою. Нарешті перекладача було знайдено.
Під час слідства було встановлено, що всі обвинувачені проживали у місті Києві. Плату за свої донесення отримували через міжнародний банк. Кожний розвідник мав свій номер як діючого агента. Керівник Київської групи Владислав Квятковський мав №154. На слідстві писарі надали показання щодо порядку зберігання таємних справ таким чином, що вони могли спокійно ними користуватися. У поручика Івана Квятковського бачили навіть оригінал справи про мобілізацію військ.
4 серпня о 1 годині 10 хвилині ночі суд виніс вирок по «Военно-разведческому делу». Звинувачені «по 1 части статьи 250 уложения» були засуджені на термін від 8 років каторги і до довічного ув’язнення. Інші звинувачені «по 2 части статьи 250 уложения» - відправлені до в’язниць на 2 і більше років, або до Сибіру на поселення. Софія Іваницька була виправдана. Двоє із засуджених померли під час слідства. Сигізмунд Квятковський виявив, як написано у документах «признаки явного помешательства». Спочатку лікувався у військовому госпіталі, а потім був відправлений на комісію в «контору кириловских богоугодних заведений» для одержання медичного висновку.
7 серпня 1894 року австрійські розвідники із Косого капоніру були переведені до Лук’янівської в’язниці. Трохи згодом всі вони були відправлені до місця свого нового судового призначення. Багато із засуджених, працюючи на рудниках в Забайкальї, писали прохання про помилування. Але їм в такій справі було відмовлено.
Як зазначено в протоколах слідства «преступников по делу разведчиков осталось 300 человек не обнаруженными».
Таким чином і закінчилася історія з австрійськими розвідниками-шпигунами. Ідеєю, що рухала цими людьми була думка, що під час війни Австрії з Росією Польща відійде до Австрії.
с.н.с. Тимошенко В.К.
