Scena z filmowej wersji „Ouo vadis?” (reż. Jerzy Kawalerowicz)
Значною проблемою для літературознавства є достовірність і фактографізм в історичному романі. Особливе місце в історичній романістиці 19-го століття належить романам М.В.Гоголя і польських письменників – Генрика Сенкевича під назвою – «Вогнем і мечем», «Quo vadis?» або «Камо Грядєши?» і своєрідному історичному романі з вигаданого життя Єгипту Болеслава Пруса – «Фараон».
По-перше, почнемо з романа М.В.Гоголя «Тарас Бульба» - про українсько-польські взаємини в давнину. Цей роман надзвичайно своєрідний за своїм задумом, бо його написано не за звичайною документальною основою, взятою з документальних джерел і творів істориків, а за фольклорними переказами, саме українського фольклору, подібно до поеми Т.Г.Шевченка «Гайдамаки».
Л.А.Булаховський у монографії «Русский литературный язык первой половины 19-го века» висловив дуже новітню думку про своєрідну основу цього твору:
«В высокой степени ярким и своеобразным явлением среди повестей «Миргорода» оказался слог «Тараса Бульбы» (1835, окончательная редакция 1842), этого широкого исторического полотна, с колоритными мощными фигурами, с насыщенными исключительной силы эмоциями полудиких исторических характеров, с пышностью и разнообразием красок старинного украинского быта и в их полной жизненности за этими красками современной автору жизни украинского захолустья, из жизни взятый язык страстей и чувств, хотя и отнесённой в прошлое бытовой казацкой речи, черты гениально переработанного им в форме русского языка национального украинского наследства. В «Тарасе Бульбе» Гоголь с громадной силой сочетает силу поэтического звучания украинских народных «дум» (дума о Самойле Кишке, его же издания из народных лиро-эпических песен, к такой песне восходящих относятся, например, стиль прощания матери с сыновьями, а также выражение своих исторических источников (ПсевдоКоныського, Стрыйковкого, князя Мыщецкого и др.) с громадными запасами собственных речевых впечатлений, почерпнутых им из родного окружения, родного быта».
Значний інтерес щодо порушеної нами проблеми становить історичний роман видатного польського письменника 19-го століття Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем» про українсько-польські відносини в давнину. Не треба бути хорошим знавцем історії, щоб зрозуміти невідповідність цього твору історичним даним, бо тут зміщено правдиві акценти історії при характеристиці: войовничої польської шляхти, зображеної тільки в позитивних тонах, більше того – в ура-патріотичних тонах.
Що стосується героїв з українського табору, то їх подано лише в негативних рисах, а образ Богдана Хмельницького, взагалі, як втілення розбійництва і зла. Крім того, історичні акценти зміщено і в показі окремих військових епізодів, наприклад, поразку польського війська під Жовтими Водами зображено як тимчасовий епізод, а, скажімо, успіхи польського війська при обороні Збаража – епізод, принципово неважливий у ході військових подій, як переможний.
Справа в тому, що історичний твір Сенкевича задумано в принципі як розважальний, а не історичний. Він свідомо наслідує «Іліаду» Гомера, де приводом для Троянської війни був образ Єлени Прекрасної, а тут прекрасної польки красуні Єлени з дворянського середовища.
Коли сучасному польському режисерові в постановці фільма «Вогнем і мечем» - Єжи Гоффману інкримінували перекручення історичної правди, він зі сміхом відповів, що ця постановка – це розважальне кіно, а не правдиве відтворення навіть історичного роману. Польська критика у свій час дуже підносила роман Сенкевича «Вогнем і мечем» (першу частину «Трилогії»), котра перевищувала нібито твори Вальтера Скотта і Дюма-батька, де фігурували постаті королів і знатних вельмож, насправді існувавших в історії, наприклад, королів Англії – Ричарда Левине Серце і його молодшого брата – принца Джона; у Франції – Людовіка 14-го і герцога Рішельє, чи вигадана постать його брата-близнюка короля, котрий мав нещастя бути дуже подібним зовні до Людовіка 14-го.
До речі, сучасні історики Англії, відповідно до історичних джерел, трактують по-іншому, і постаті Ричарда Левине Серце, і його брата – принца Джона, в тому розумінні, що не таким вже позитивним був в історії Ричард Левине Серце і таким вже негативно-підступним принц Джон.
Набагато більшим успіхом користувався інший історичний роман Генрика Сенкевича «Quo vadis?» - інша назва «Камо грядєши?» з античної доби, з епохи тирана Нерона. Більшість критиків справедливо твердить, що успіхом у читачів цей роман користувався тому, що згадані там особи були знайомі польському читачеві (а польськими читачами була, головним чином, – шляхта) ще з років гімназичної освіти: і постать тирана Нерона, і страждання первісних християн в давньому Римі.
У цьому романі правдиво зображено, зокрема, розгул бенкетів і оргій тамтешніх володарів з «вищого світу» і дуже правдиво зображено постать Петронія – автора знаменитого «Сатирикона». Нерона зображено як тирана-нелюда, котрий, до речі, став правителем Рима підступним шляхом, внаслідок загибелі його родини, не без «допомоги» самого Нерона.
Глибоко з психологічної точки зору зображено Петронія, змушеного покінчити життя самогубством у розквіті молодості, життєвих сил і творчого успіху як письменника. Це він мусив зробити за таємним наказом Нерона - інакше – його було б страчено публічно. А причина полягала в тому, що Нерон, вважаючи себе геніальним співцем-поетом, а Петронія - своїм суперником в цьому розрізі, добився його смерті.
Своєрідним історичним романом в польській літературі став 1829 року роман Болеслава Пруса (Александра Гловацького) «Фараон». Він виник несподівано в творчому житті Пруса на тлі його звичайної прози критичного реалізму, в основному, з соціального життя Варшави, наприклад, його психологічно-побутових замальовок і фундаментально-соціального роману з життя Варшави - «Лялька».
У чому полягає своєрідність роману «Фараон»? Тут за основу взято справжню зміну династій фараонів в давньому Єгипті, але на цьому достовірність історична твору і кінчається, бо про зміну нібито династій фараонів після фараона Рамзеса 12-го можна тільки говорити, як про авторську вигадку.
Ніколи, мабуть, не існувало в світі молодого наступника Рамзеса 12 – Рамзеса 13 – втілення демократичних прагнень та зміни фактичних законів Єгипту.
Вигадкою є, мабуть, і заміна його владою жерців під егідою головного жерця Херіхора і взагалі зміна влади фараонів в давньому Єгипті.
Серед польської критики можна назвати відомого історика польської література Александра Брюкнера в його «Славетних нарисах історії польської літератури», де його не «влаштовувала» наявна алегоричність цього твору Болеслава Пруса, хоча і говорилося, що в даному разі алегоричність не випадкова, бо тут Прус висловив своє негативне ставлення до духівництва, зокрема, своє негативне ставлення до засилля духівництва у сучасній йому Польщі.
Говорячи про «художнє оформлення» творів Сенкевича і Пруса на історичну тематику, відзначимо живописність, скажімо, українських степів в романі «Вогнем і мечем», або зображення величезної пожежі у давньому Римі в «Quo vadis?», насправді зробленої, за таємним наказом Нерона, щоб цей нелюд творив свій черговий спів, надихаючись виглядом жахливого вогню.
Або страшного затемнення сонця у «Фараоні» Пруса, яке злякало народ Єгипту, наче це був гнів Бога Асіріса, а жерці, насправді, використали це природне явище в своїх державних інтересах, оскільки жерці знали день і час цього затемнення, оскільки знання єгипетських жерців в галузі астрономії були й тоді дивовижними.
Таким чином, у канву історичних романів Генрика Сенкевича і Болеслава Пруса дуже вдало «вплетені» реальні живописні картини, наче ілюстрації до тексту словесного.
Ю.Л. БУЛАХОВСЬКА
