Serhij Borszczewski - poeta, tłumacz, dyplomata, publicysta
Тринадцять років тому автор цих рядків уперше й востаннє побував у Державній думі РФ. Довго довелося марудитися у передбаннику: охоронці не знали, що вдіяти з таким курйозом – впускати чи не впускати – адже при мені були, з одного боку, запрошення та посвідчення директора департаменту Виконкому СНД, а з другого – український дипломатичний паспорт. Служиві довго радилися між собою, кудись телефонували, один навіть ходив до начальства, але зрештою впустили.
Втім, чекання було того варте. Адже йшлося про парламентські слухання щодо так званих «соотєчєствєнніков», тобто російськомовних громадян країн СНД та Балтії, яких вже тоді російська влада розглядала як потенційну базу для зміцнення впливу РФ у цих країнах, а серед промовців був заявлений «сам» Жириновський. Пам'ятаю, як він, стоячи на трибуні, обурювався: хто, мовляв, дав естонцям право подвоювати літери в назві своєї столиці, якщо за нормами російської орфографії там ніяких подвоєнь не повинно бути. Я тоді ще нахабно послав Володимиру Вольфовичу із зали записку, радячи замінити оте «Вольфович» на питомо російське «Волкович», але записка залишилася без відповіді, швидше за все не пройшла цензуру помічника заступника голови Держдуми.
Згадуючи той епізод, мушу визнати одну прикру обставину: якщо тоді виступ Жириновського видавався екстравагантним, а сам він сприймався як такий собі думський блазень, то сьогодні – через якихось тринадцять років – екстравагантною є вже вся Держдума, незалежно від фракцій, за винятком одного-єдиного депутата – змушеного залишити Росію, позбавленого недоторканності Іллі Пономарьова, єдиного, хто виступив проти анексії Криму й крові якого так прагне решта думців.
Звичайно, Жириновський і далі тримає форму – чого варта хоча б його заява про те, що нібито «США не потрібна сильна влада в Україні, а потрібні різні республіки типу ДНР та ЛНР, які, в свою чергу, повинна годувати Росія». Тобто Володимир Волкович відчайдушно бореться за своє звання головного Наполеона в тій божевільні, що називається Держдумою РФ, але тепер йому в потилицю дихають десятки конкурентів.
Складається враження, що парламентарі очманілої країни наввипередки намагаються перевершити одні одних у безглузді. І йдеться тут не лише про законодавчі ініціативи, що стосуються жіночої чи спортивної моди. Якби ж то! От, скажімо, кілька днів тому перший заступник голови комітету Держдуми з міжнародних питань Леонід Калашников заявив: «я завжди виступав за пріоритет російського права над міжнародним.» У такий спосіб комуніст Калашников відкоментував свій депутатський запит до Конституційного суду РФ з вимогою визначитися, що важливіше: Конституція Росії чи «якісь конвенції якогось Євросоюзу та якісь закони міжнародного характеру».
Такою була реакція «таваріща» Калашникова на повідомлення про арешт російського майна за кордоном. Навряд чи перший заступник голови комітету з міжнародних питань, який доволі часто озвучує позицію своєї країни, не знає про існування Віденської конвенції про право міжнародних договорів і , зокрема, статті 27 цього документу, що недвозначно проголошує : «Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору», встановлюючи таким чином пріоритетність міжнародних зобов'язань кожної країни.
Втім, у державі, яка загарбанням Криму та війною на Донбасі брутально розтоптала власні міжнародні зобов'язання, свої уявлення про право. Так, депутати-єдинороси Євген Федоров та Антон Романов надіслали генеральному прокурору РФ Юрію Чайці листа з проханням оцінити легітимність створення Державної Ради СРСР, яка «своїми постановами про визнання незалежності Литви, Латвії та Естонії закріпила відторгнення від СРСР значної частини його стратегічно важливої території, втрату морських портів та акваторій, зруйнування єдиного оборонного простору країни, економічних зв'язків з прибалтійськими республіками».
Запитань щодо легітимності жовтневого перевороту 1917 року в Росії, декрету Всеросійського (!) Центрального Виконавчого Комітету від червня 1919 року «Про об'єднання радянських республік: Росії, України, Латвії, Литви, Білорусі для боротьби зі світовим імперіалізмом» (нагадаю: формально зазначені «республіки» були на той час незалежними і ВЦВК в Москві не мав права поширювати на них дію свого декрету – С.Б.) і нарешті Декларації та Договору про утворення СРСР, підписаних 27 грудня 1922 року представниками чотирьох республік, а вже 30 грудня терміново схвалених на спільному з'їзді представників Росії, України, Білорусі та Закавказької Федерації (тобто без жодних референдумів та інших демократичних процедур) депутати Держдуми, як бачимо, не мають.
Як і щодо легітимності пакту Молотова – Ріббентропа, внаслідок якого країни Балтії були загарбані Радянським Союзом, та приєднання їх до СРСР після «визволення» в 1944 році. Наслідки цього «визволення» відомі: так, лише за два дні, 22-23 травня 1948 року, в ході спецоперації під романтичною назвою «Весна» у Литві військами НКВД було заарештовано та тоді ж таки депортовано тридцятьма двома ешелонами 36 тисяч 932 особи. 12 січня 1949 року Рада міністрів СРСР ухвалила постанову «Про виселення та депортацію за межі Литовської, Латиської та Естонської радянських соціалістичних республік куркулів із їхніми сім'ями, сімей бандитів і націоналістів, які перебувають на нелегальному становищі, сімей бандитів, убитих під час збройних сутичок, засуджених або амністованих, які продовжують вести ворожу діяльність, а також сімей пособників бандитів».
«Виконання» постанови військами НКВД тривало з березня по травень, його жертвами стали близько 95 тисяч депортованих з Балтії осіб. Серед «ворожих елементів», згідно з датованим 18 травня 1949 року донесенням Сталіну міністра внутрішніх справ СРСР Сергія Круглова, налічувалося 27 тисяч 84 дитини віком до шістнадцяти років, 1 тисяча 785 дітей раннього віку без сімей, 146 інвалідів, 2 тисячі 850 осіб дуже похилого віку.
Цим депутати Держдуми не переймаються. А даремно. Позови проти Росії жертв радянського терору та їхніх нащадків могли б похитнути економіку країни-агресора не гірше, ніж справа ЮКОСа. В кожному разі це питання варто вивчити із залученням провідних правників: ініціатором тут могло б виступити громадсько-політичне об'єднання Балто-Чорноморська Ініціатива.
В контексті сказаного вкотре доводиться наголошувати на небезпеці проникнення в суспільно-політичну свідомість міркувань так званих російських лібералів. Один із останніх прикладів – розтиражоване вітчизняними ЗМІ інтерв'ю професора економіки паризького інституту політичних досліджень Сергія Гурієва, який, зокрема, стверджує: Захід за допомогою програми на кшталт плану Маршала може допомогти створити нову Росію, допомагаючи відновити її економіку та подолати корупцію. Захід повинен створити план інтеграції Росії у вільний світ». Прикметно, що ідею плану Маршала для Росії щоправда «після доби Путіна» обстоює і той-таки Михайло Ходорковський.
Отже «Захід повинен». Насправді ж Захід нічого не повинен. Захід уже припустився помилки, допомігши запнутися на ноги єльцинській Росії, яка на наших очах трансформувалася в Росію путінську. І якщо російська влада має кошти на агресію та новітні військові розробки, то нехай сама дбає про те, як нагодувати народ, або нехай цей народ змете цю владу.
Єдине, чого потребує Росія з боку Заходу, це «залізної завіси» довкола себе. Теорія Дарвіна тут не спрацьовує: мавпа та людина мають різне походження.
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ
